Коли монстрів майже не показують, але їхня присутність усе одно тисне на кожну сцену
25.05.2026
ОглядиУ «Ґодзілли» 2014 року є одна річ, яка або одразу зачепить, або навпаки — почне дратувати вже після першої години. Гарет Едвардс максимально довго приховує самого Ґодзіллу.
Сьогодні, коли MonsterVerse перетворився майже на суцільний фестиваль гігантських битв, це виглядає навіть трохи незвично. Але саме завдяки цій стриманості фільм і працює.
Едвардс явно надихався не сучасними блокбастерами Marvel-епохи, а старими трилерами типу «Щелеп» або «Чужого». Тут постійно створюється відчуття масштабу через людей. Через телевізійні трансляції, військові евакуації, дим, сирени й короткі моменти, коли монстр буквально не поміщається в кадр. І це реально одна з найсильніших сторін фільму. У багатьох відгуках саме це й хвалили — відчуття ваги та розміру істот.
Коли Ґодзілла вперше з’являється повноцінно, сцена працює майже ідеально. Не через сам екшен, а через накопичення напруги до цього моменту. Едвардс дуже довго тримає монстра десь на фоні: то хвіст, то силует, то рев у темряві. І коли фільм нарешті «відпускає гальма», це реально дає ефект.
Проблема в тому, що не всі готові чекати так довго.
Це один із тих блокбастерів, де людської драми значно більше, ніж самого монстра. І тут починається головний конфлікт навколо фільму. Частині глядачів сподобалося, що історія намагається бути серйознішою та атмосфернішою. Інші ж досі вважають, що у фільмі з назвою «Ґодзілла» самого Ґодзілли банально замало. І чесно — це справедлива претензія.
Особливо після смерті персонажа Браяна Кренстона.
Саме Джо Броді на початку виглядає найживішим героєм у фільмі. Його одержимість катастрофою, постійне відчуття провини й бажання докопатися до правди реально тримають історію. Але коли сценарій прибирає його з фільму, емоційний центр помітно слабшає. Аарон Тейлор-Джонсон нормально виконує свою роль, але його герой значно простіший і менш харизматичний.
Через це середина фільму інколи просідає. Багато військових переміщень, переговорів, транспортування бомб — і не завжди це виглядає настільки захопливо, як хотілося б. Деякі відгуки навіть називали фільм занадто «військовим» і надто американізованим.
Але коли справа доходить до самих сцен із монстрами — «Ґодзілла» знову починає працювати на повну.
Особливо фінальний акт у Сан-Франциско. HALO-стрибок у червоному диму, бій серед хмарочосів, атомне дихання Ґодзілли — усе це досі виглядає дуже потужно. І що важливо — монстри тут мають вагу. Вони не рухаються як CGI-іграшки. Кожен крок, рев або падіння будівлі реально відчувається важким.
Навіть зараз це одна з найкращих речей у MonsterVerse.
Акторський склад
- Аарон Тейлор-Джонсон / Aaron Taylor-Johnson
- Кен Ватанабе / Ken Watanabe
- Елізабет Олсен / Elizabeth Olsen
- Браян Кренстон / Bryan Cranston
- Саллі Гокінс / Sally Hawkins
- Жульєт Бінош / Juliette Binoche
- Девід Стретейрн / David Strathairn
Сюжет
Після серії дивних катастроф людство стикається з істотами, існування яких десятиліттями приховували. На фоні глобального хаосу військові та науковці намагаються зрозуміти, чи є Ґодзілла загрозою, чи єдиною силою, здатною зупинити ще небезпечніших монстрів.
Фільм починається дуже сильно. Катастрофа на японській електростанції й персонаж Браяна Кренстона задають історії майже драматичний тон. Тут «Ґодзілла» працює не як типовий блокбастер, а радше як фільм-катастрофа з відчуттям постійної тривоги.
Проблема в тому, що після смерті Джо Броді історія трохи втрачає фокус. Форд стає головним героєм скоріше через сценарну необхідність, а не через сильну арку персонажа. Він постійно рухається від точки до точки разом із військовими, але емоційно це вже не так чіпляє.
Натомість самі MUTOs виявилися доволі хорошим рішенням. Вони не просто «чергові монстри для битви». У них є поведінка, логіка та навіть щось схоже на природний цикл існування. Через це Ґодзілла тут виглядає не супергероєм, а частиною екосистеми.
Ідея, що люди фактично нічого не контролюють у цій ситуації, працює дуже добре. Військові постійно намагаються щось вирішити бомбами чи планами евакуації, але по факту всі лише реагують на те, що роблять титани.
Фінал у Сан-Франциско — це момент, де фільм нарешті перестає стримувати себе. І сцена з атомним диханням досі виглядає як одна з найефектніших появ Ґодзілли в кіно. Саме заради таких моментів багато хто й любить цей фільм попри всі його проблеми.
Плюси
- Відчуття масштабу та ваги монстрів тут реально одне з найкращих у сучасному кайдзю-кіно
Мінуси
- Самого Ґодзілли у фільмі справді менше, ніж багато хто очікував
Для кого цей фільм
Для тих, кому подобаються більш повільні й атмосферні фільми про монстрів, де важливе не лише руйнування міст, а й саме відчуття присутності чогось величезного й неконтрольованого. Якщо чекати безперервного екшену — фільм може здатися затягнутим.
Коментарі