Коли сімейна комедія тримається на війні за кімнату й харизмі Де Ніро

Є фільми, які з самого початку дають зрозуміти свій рівень амбіцій. «Війна з дідусем» — саме такий випадок. Це не комедія, яка намагається переосмислити жанр або запропонувати щось нове. Вона працює за дуже простим принципом: зібрати відомих акторів, поставити їх у максимально дурнуваті ситуації й тримати фільм на серії розіграшів, сварок і побутового хаосу.

І дивно те, що частково це навіть спрацьовує.

Найбільша проблема фільму лежить прямо в основі сюжету. Уся історія побудована навколо того, що хлопчик не хоче віддавати свою кімнату дідусеві. Через це частина конфлікту виглядає штучною й надто перебільшеною. У якийсь момент починаєш думати не про саму «війну», а про те, наскільки дивно дорослі в цьому домі реагують на ситуацію. Саме тому багато глядачів критикували сценарій за слабку мотивацію персонажів.

Robert De Niro тут явно грає без особливого напруження, але його присутність усе одно витягує сцени, які в іншому виконанні могли б остаточно розвалитися. У нього вже був подібний досвід сімейних комедій, і тут він працює приблизно в тому ж режимі: буркотливий, втомлений, трохи розгублений дідусь, який поступово сам починає отримувати задоволення від цієї дурної війни.

Christopher Walken і Cheech Marin теж додають потрібної легкості. Взагалі старше покоління у фільмі цікавіше за дітей. Саме їхні сцени виглядають живішими, бо актори хоча б розуміють, у якому абсурді знаходяться, і не намагаються робити вигляд, що все це серйозно.

З дитячою частиною історії складніше. Peter у виконанні Oakes Fegley місцями викликає більше роздратування, ніж співпереживання. І проблема навіть не в акторові, а в тому, як написаний персонаж. Його впертість швидко переходить межу, де конфлікт виглядає кумедно, і починає виглядати просто егоїстично. Деякі жарти через це мають дивний присмак — особливо коли фільм намагається подати жорсткі розіграші як милу сімейну пригоду. Саме цей момент часто згадували у відгуках як одну з головних проблем стрічки.

Ще одна слабкість — сценарій періодично втрачає ритм. Комедія будується за принципом набору окремих епізодів: новий жарт, нова пастка, нова сварка. Через це фільм іноді нагадує розтягнутий ситком. Особливо в середині, коли історія починає повторювати саму себе.

Але є сцени, де «Війна з дідусем» справді ловить правильний баланс. Dodgeball-епізод, дрібні побутові підколи, хаос під час святкової вечірки — саме тут фільм найбільш живий. Він перестає намагатися будувати драму й просто працює як дурнувата сімейна комедія без претензій.

При цьому стрічка все ж намагається додати емоційний шар через тему старості, втрати дружини та страху залишитися самому. Іноді ці моменти навіть працюють краще за гумор. Особливо коли дідусь залишається наодинці або говорить про свій старий дім. У такі секунди фільм коротко перестає бути атракціоном із розіграшами й згадує, що в центрі історії взагалі-то самотня людина, яка не хоче втрачати залишки звичного життя.

Проблема в тому, що сценарій не знає, наскільки серйозно ставитися до цих тем. Через кілька хвилин після емоційної сцени хтось знову летить зі стільця або отримує черговою пасткою в обличчя.

І все ж у фільмі є дивна легкість. Він не намагається бути «важливим». Не намагається повчати. Це просто галаслива сімейна комедія, яка часом працює, а часом розвалюється під вагою власного сценарію.

Після перегляду навряд чи залишиться щось справді сильне або пам’ятне. Але кілька сцен можуть викликати нормальний щирий сміх — і для такого формату цього вже достатньо.

Сюжет

Після смерті дружини дідусь переїжджає до будинку доньки. Через це його онук Peter змушений віддати власну кімнату й переселитися на горище. Ображений хлопець оголошує дідусеві справжню «війну», яка швидко перетворюється на серію дедалі абсурдніших розіграшів.

Для кого цей фільм

Для сімейного перегляду або фону на вечір, коли хочеться чогось максимально легкого й необов’язкового. Якщо подобаються прості комедії з розіграшами й хаотичним гумором — фільм може зайти значно краще, ніж критикам.